Які ризики приховує відчуження у власність держави підприємств для військових потреб
Колонка Андрія Волкова, засновника та керуючого партнера групи компаній «Інвестохіллс» на порталі Главное in UA.
На початку листопада на виконання рішення Ставки Верховного Головнокомандувача та у зв’язку з військовою необхідністю було прийнято рішення про відчуження у власність держави активів стратегічно важливих підприємств України, серед яких: «Мотор Січ», Запоріжтрансформатор, АвтоКрАЗ, Укрнафта та Укртатнафта. Вилучені активи набули статусу військового майна, а їх управління передали Міністерству оборони України.
Безсумнівно, під час війни держава має повне право тимчасово відчужувати підприємства для військових потреб. І такі рішення можна зрозуміти не лише з погляду законодавства, а й з погляду моралі. Проте, виникають питання щодо мотивів ухвалення рішень по кожному конкретному підприємству, яке передали державі, а також їх післявоєнного майбутнього.
Наприклад, із усіх тимчасово відчужених підприємств лише два, а саме «Мотор Січ» та Запоріжтрансформатор, пов’язані з людьми, які безпосередньо співпрацювали з росією чи мали російське громадянство. Мова йде про власника і почесного президента «Мотор Січі» В’ячеслава Богуслаєва, якого підозрюють у колабораційній діяльності та пособництві державі-агресору, та головного акціонера Запоріжтрансформатора, російсько-українського олігарха Костянтина Григоришина, який до 2016 року був громадянином рф.
І в першому, і в другому випадку існувала велика загроза, що українські вироби, нехай навіть через треті країни, постачатимуться до росії. Більше того, у випадку з «Мотор Січчю» факт встановлення на російських гелікоптерах двигунів, виготовлених на цьому українському підприємстві, взагалі був зафіксований. Тому й рішення про відчуження даних стратегічних підприємств на користь держави ні в кого не викликає сумнівів. Їх давно треба було передати в управління Міноборони.
Трохи інша ситуація з нафтогазовими підприємствами України – Укрнафтою та Укртатнафтою. Особисто для мене оборонна цінність цих підприємств вже не така очевидна, як попередніх. Скоріше, рішення про їх тимчасове відчуження було прийняте в рамках боротьби з олігархами, яку українська влада останнім часом активно демонструє.
Так, нагадаю, в Укрнафті, яка володіє найбільшим НПЗ в Кременчуці, 50%+1 акція належить НАК «Нафтогаз України», а близько 42% акцій – групі компаній, пов’язаних з дніпропетровським олігархом Ігорем Коломойським. В Укртатнафті Коломойський спільно зі своїм бізнес-партнером Геннадієм Боголюбовим володіють близько 60%. Решта – у НАК «Нафтогаз України». До речі, в НАБУ і САП вважають, що колишній менеджмент Укрнафти причетний до виведення з компанії 13,3 млрд грн на користь групи «Приват». Тому відчуження підприємства це також ніби виправдовує. Але, скоріше, в очах громадян, а не бізнесу.
Багато економістів впевнені, що вилучення у державну власність Укртатнафти та пакету акцій Укрнафти обґрунтувати безпековими потребами буде складніше, ніж інших трьох підприємств, і ці дії держави напевне будуть оскаржені в судах.
Крім того, акції Укрнафти знаходилися у вільному обігу, тому від націоналізації постраждали й дрібні міноритарні акціонери та інші інвестори. Їх права, по суті, були обмежені в рамках процесу боротьби з олігархами так само, як і самих багатіїв.
Ну і зовсім двояка ситуація із відчуженням АвтоКрАЗу. Усі «знають», що це підприємство належить олігарху Костянтину Жеваго, який на сьогодні знаходиться у міжнародному розшуку. При цьому з формальної точки зору опальний олігарх не є його кінцевим беніфіціаром. Підприємство перебуває у процедурі банкрутства і практично не функціонує вже кілька років.
І тут виникають одразу два питання. Перше – у кого держава все-таки відчужило підприємство? Є думка, що у Жеваго, але це може виявитись не так. І друге – з якою метою АвтоКрАЗ був відчужений: для того, щоб відновити та налагодити випуск продукції чи, знову ж таки, в рамках боротьби з олігархами? Бо якщо ми збираємося виробляти на підприємстві військову продукцію, то треба враховувати, що воно майже зруйноване. І щоб перезапустити виробничий процес потрібні великі інвестиції, кваліфіковані фахівці та ін. Чи є у держави такі можливості? Велике питання. Особливо з огляду на те, що АвтоКрАЗ ще й залежить від ряду підприємств-постачальників та партнерів.
Так, наприклад, виробництво на підприємстві неможливо налагодити без Полтавського автоагрегатного заводу (ПААЗ), який, на відміну від АвтоКрАЗу, ніхто не відчужував. Він як перебував у власності Костянтина Жеваго, так і продовжує перебувати.
Крім того, є ще проблема величезних боргів підприємств біглого олігарха. Як АвтоКрАЗ, так і ПААЗ мають борги перед державними банками та структурами самого Жеваго, які викупили вимоги за ними на торгах у ФГВФО.
І тепер виникає основне питання. Припустимо, що держава проінвестує у АвтоКрАЗ значні кошти та зробить його успішним. Чи не доведеться їй через кілька років повертати його назад власнику? Якщо так, то він отримає справжній подарунок – діюче прибуткове підприємство без жодних інвестицій зі своєї сторони.
Проте, якщо навіть припустити, що повертати держава нічого не збирається, то у Жеваго, а радше у структур, що з ним пов’язані, залишаються боргові вимоги на десятки мільйонів доларів, які він обов’язково пред’явить підприємству після закінчення війни та відновлення його виробництва. Тобто, вже з працюючого підприємства багатій може забрати суму грошей, набагато більшу, ніж воно коштує зараз.
До речі, це саме стосується і міноритарних акціонерів АвтоКрАЗу. Якщо підприємство запрацює, вони тільки виграють. Як, зрештою, і міноритарії Запоріжтрансформатора та «Мотор Січі». А ось у випадку з компаніями, які займаються видобуванням нафти та газу, ситуація після повернення підприємств власникам може бути іншою. Адже зараз, поки ціни на енергоносії на піку, ці компанії мають заробляти величезний прибуток. А ось через п’ять років після війни вартість нафти та газу може впасти, а їх запаси вичерпатися І, відповідно, акціонери отримають зовсім не ту вартість акцій, яка є зараз.
Взагалі питання оцінки акцій може постати після війни досить гостро. Адже в Україні не має практики та процедури оцінки акцій відчужених державою підприємств. Впевнений, що буде безліч інвесторів, з якими навіть у теорії нічого не можна буде ні узгодити, ні зробити. У даній ситуації можна буде хіба що прийняти спеціальний закон, у якому прямо пропишуть, скільки повинні коштувати такі акції. Тобто, запитань у історії з відчуженням підприємств більше, ніж відповідей. Але починати думати про те, як держава буде розходитися з власниками та акціонерами компаній потрібно вже зараз. І, як я вже сказав, з обов’язковим урахуванням двох факторів: наявності не лише власників підприємств – олігархів, а й мінорітаєрів, а також наявності боргових вимог до компаній зі сторони кредиторів.